Архивы история | SLON

Продовжимо розповідати історії минулого. Для цього згадаємо XVI століття і правлячого тоді короля Франції Франциска I. У своїх справах та оповіданнях його величність намагався здаватися естетом і лібералом, любителем гарних жінок і відважним воїном, який перемагає ворогів. Однак про його військові заслуги мало можна сказати хорошого.

Насамперед цей факт можна поставити під сумнів, враховуючи, що він був двічі в полоні і обидва рази вибирався з нього за допомогою викупу – країні доводилося віддавати досить великі суми за свободу. Проте Франциск за своє правління зробив дуже багато для культури регіону, що було, як-не-як, у дусі тієї епохи Відродження. Так було побудовано, наприклад, Шамбор і Фонтенбло, які стали вважатися шедеврами архітектури Франції. Було відкрито першу друкарню та написано безліч прекрасних творів. Шарм короля, а також його гроші багатьох змушували йти в нього на поводі, і мова тут не тільки про прекрасних дам, а й навіть про того ж Леонардо да Вінчі.

Незважаючи на це, військової могутності королю Франциску не вистачало – Ніццарське графство ніяк не давалося йому для захоплення. На думку французького правителя, через те, що Ніцца колись давно була у складі Провансу, вона повинна бути у його владі. Сама Ніцца не поділяла таких поглядів і вважала себе підданими Савойської династії. Звичайно ж Франциска розлютила така позиція, тому він змовився з турками, щоб атакувати місто з морського боку, і вже в 1543 вони втілили в життя свої плани і почали облогу Ніцци. Тоді король Франції не соромився, він знищував і руйнував місто, грабував і псував його, але це не допомогло йому забрати місто собі.

Опір, який зустрів Франциск, був колосальним – кожен житель був готовий стати на захист свого міста. На полі бою боролися не лише чоловіки, але навіть їхні дружини. Вони захищали свою батьківщину тим, що було на кухні – так звичайна качалка перетворювалася на небезпечну зброю в руках розлютованої жінки.

 

Головний страх чоловіка – розлючена жінка

На цьому тлі саме з’явилася легенда про прачку Катерину Сегюран. Історія свідчить, що Катерина, як завжди, займалася пранням вже кілька годин і була не в настрої. У цей момент біля її будинку проходив один турецький загін найманців, яким не пощастило, оскільки вони були помічені Катериною. Вона вискочила з дому, навіть не встигнувши до кінця одягнутися, і розлютилася, побачивши прапороносця попереду ворожого загону. Йому не пощастило найбільше. Катерина почала бити його тим, що було в її руках – це була важка палиця, яка з великою силою прилетіла до голови солдата. Подальша історія має кілька версій. Одна з них свідчить, що після завдання першого удару, жінка налетіла на солдата і закінчила його коротке життя вельми цікавим способом – він був задушений її пишними грудьми. Інший варіант говорить, що після удару вона підняла свою спідницю, продемонструвавши окупантам філейну частину свого тазу. Незважаючи на те, що версії різняться, привели вони до одного – турецькі солдати вважали за краще залишити ці землі та втекти.

Ця історія виникла не відразу. Знадобилося ще близько століття, щоб ця легенда народилася і побачила світ. Були ті, хто називав цю історію не правдою, а вигадкою, але простих людей було не зупинити – їм потрібні були герої, і неважливо, чи існували вони колись, чи були вигадані самими людьми, на це вже ніхто не звертав уваги. Водночас людей підтримали і митці, які вплели цю легенду у свої твори. Так у XIX столітті вона була згадана у двох творах. Перше було написано поетом Андріолі, який присвятив свою поему прачці Катерині, а друге написав драматург Тозеллі, у п’єсі якого вихвалявся подвиг пані. До того ж у XX столітті у самій Ніцці вирішили увічнити пам’ять про захисницю батьківщини – для цього було зібрано досить значну суму, якої вистачило на встановлення мармурової стели. Встановили стелу в день Святої Катерини – 25 листопада біля руїн замку, що трохи символічно. Тепер з 1923 року щорічно відбувається святкування біля пам’ятника, присвячене тій самій Катерині Сегюран, яка захищала рідні землі від вторгнення ворожих військ.

Так, історія цієї легенди дуже цікава і викликає приємне відчуття забави – частково це нагадує італійські новели епохи Відродження. А от її монументальну інкарнацію зробити митці не змогли – образ зі «Свободи на барикадах» був скопійований дуже погано, оскільки вся атмосфера моменту, його пафосність не була передана глядачеві, а також авторами були чомусь прикриті груди головного об’єкта твору. Через це героїня вийшла дуже дрібною. Тут треба було підходити з боку натхнення з натурниць, щоб створити прекрасне тіло, яке здатне спокушати юнаків і втікати ворогів.

 

Лікуючі мінеральні води та повітря курорту

Після облоги Ніцци ще протягом 200 років не було якихось подій на Лазурному березі, які мали колосальне значення. Але зате 60-ті роки XVIII століття стали новим витком історії, розпочавши нову еру цього регіону.

Почалося все з того, що сюди приїхав шотландець Тобіас Джордж Смоллет. До речі, на його честь навіть назвали одну центральну вулицю Ніцци. Проте майже 100% жителів не знають, що це за людина і чим відома.

Давайте все ж таки дізнаємося, що це за людина і навіщо вона приїхала в це місто, і тим більше чому на честь неї назвали одну з вулиць.

Сім’я Тобіаса була багата, їх шотландська дворянська сім’я зубожіла, через що йому довелося заробляти життя мистецтвом. Він надихався сатиричними романами Генрі Філдінга, і писав свої твори в схожому стилі, був редактором у великих періодичних виданнях, а також мав незвичайний талант набувати собі ворогів. Тобіас любив насміхатися з інших і часто зухвало, до того ж вказував людям на їх егоїзм і брехню, а також не вірив у те, що люди можуть бути добрими один до одного. Висміювалися слабкості всіх людей, починаючи з нього самого і близьких, закінчуючи всіма іншими. Важко було знайти людину, з якою б у неї не було сварки чи перепалок, проте це не заважало їй бути популярною та публікуватися в різних виданнях.

Однак згодом з незрозумілих причин здоров’я Тобіаса почало його підводити, можливо він був надто зарозумілий, або йому не підійшов місцевий клімат. У будь-якому випадку автору романів довелося виїхати зі своєї країни туманів і дощів у сонячне і тепліше місце. Саме так Смоллет опинився у Ніцці навесні 1763 року. Перша реакція людей на нього була неоднозначною – для них він виглядав як безумець. Він любив ранком щодня поринути в море, і на перший погляд у цьому немає нічого такого, проте на вулиці був травень, і вода була досить холодна. Ті, хто бачив це, дивилися з нерозумінням і осудом на Тобіаса: може він англієць? І їхні припущення були вірними. Хоч лікарі й пророкували Тобіасу швидку смерть, він не тільки не помер, а й навпаки відчув поліпшення свого стану – і цим він, звичайно, поділився зі своїми знайомими. Зрештою, коли йому стає набагато краще, він спочатку розповідає про свої почуття у листах, а пізніше пише і подорожні нотатки про свої подорожі.

Тоді читачі були сильно вражені описаними Тобіасом цілющими властивостями повітря Ніцци, і це цілком документально підтверджений факт. Смоллет писав, що всі, у кого хворіють нерви чи є проблеми з кровообігом, повинні підлікуватися сухим і важким повітрям цього міста – він добре підходить для зцілення. Читачі, звичайно ж, повірили в це і тепер зиму проводили не в дощах та вогкості, а в умовах теплої та м’якої погоди Лазурного берега. Водночас все частіше пошириться думка, що в теплі та на сонці навіть смерть здається милішою. Саме з цієї причини багато англійців поховано на цвинтарях Французької Рів’єри.

Саме завдяки діям Тобіаса та його описам купання в холодній морській воді Французький берег стало потроху розкручуватися. Його можна по праву вважати родоначальником становлення Ніцци як курортне місто – саме він заклав основи.

Почався новий виток моди на лікування мінеральними водами: все нове – це добре забуте старе. Так лікарі, згадуючи досвід римських імператорів, стали пропонувати пацієнтам лікуватися у ваннах з морською та мінеральною водою – на думку предків, у здоровому тілі та дух здоровий. Однак, слід пам’ятати, що крім користі, яку отримав Смоллет, вода може нести й небезпеку, яка, наприклад, спіткала Персі Біш Шеллі, одного з найвідоміших поетів, співвітчизників Тобіаса. Так вийшло, що Персі зі своїм другом Байроном в 1822 відправився викупатися в цілющому морі Лазурного берега, але все вийшло так, що Шеллі потонув. Байрон був настільки шокований смертю друга, що відразу поїхав назад на батьківщину до Греції. Там він брав участь у битвах проти турецьких завойовників, де захворів на малярію і помер. На жаль, цілющі води не допомогли йому перемогти цю хворобу, та й кращому другу спричинили смерть.

 

Двадцяте століття теж не минуло без інцидентів. Оскільки мінеральні води були поширені повсюдно, такі неприємні ситуації стали відбуватися частіше. Так долю Шеллі повторив один із французьких архітекторів – Ле Корбюзьє. Щодня він любив довго поплавати у морі біля свого будинку в Рокебрюні, де й потонув під час чергового запливу.

 

Остаточне формування курорту Французька Рів’єра

Однак для нашої історії потрібно буде повернутися назад у минуле – у XIX століття. Як ми вже казали, у цей час Тобіас Смоллет зробив особливу популярність місту Ніцца, що не могло не зацікавити Британську королеву Вікторію. Вона неодноразово відвідувала ці місця. Тут, як завжди, для цитати добре підійде Купрін. Він писав у своєму нарисі “Лазурний берег” про те, що не розуміє, чому королевою була обрана для відпочинку Ніцца. Ще правителі з давніх-давен не особливо любили це місто – та й як полюбиш, якщо тут одні болота та малярійні комарі. Зазвичай це місце використовувалося для утримання рабів і гладіаторів, поки самі правителі будували у містах прекрасні споруди, які ми можемо спостерігати досі.

З невідомої нікому причини королева Вікторія виявила для себе щось цікаве в цьому місці, і тут навіть на її думку не вплинув типовий для англійців снобізм. Мабуть, так вдало склалися зірки, що Ніцца стала популярним курортним містом.

На сьогоднішній день це місто стало більш ніж просто курорт або комуна в Провансі-Альпах-Лазурному березі – тепер Ніцца є ще адміністративним центром Приморських Альп. До того ж місто вже розрослося і за своєю величиною посідає п’яте місце у Франції, а також є негласною столицею Французької Рів’єри.

Гріх не згадатиме про громадський транспорт, розвиток якого заслуговує на окрему згадку. Неодноразово вже писалося у статті, та й, швидше за все, ви самі чули дуже популярну назву цих місць – Лазурний берег. Однак, звідки воно взялося? Раніше це місце називалося не так. Все змінилося з публікацією роману Стефана Льежара в 1887 році, який назвав свій твір «Лазурним берегом» – його сюжет проходив на цих землях. Тоді майбутні туристи, вражені романом, хотіли самі подивитися на Лазурний берег і зрозуміти, чи справді там добре так, як писалося в книзі. Ну і звичайно ж, як завжди, спрацювало сарафанне радіо.

Можна з упевненістю сказати, що письменник вплинув на популярність Французької Рів’єри та розвитку тут туризму. Здавалося б, такі заслуги перед своєю батьківщиною мають бути зафіксовані хоча б у гарному пам’ятнику, який можна було б поставити у центрі міста чи біля аеропорту. Однак мабуть місцева влада думає інакше, тому встановили безглузду скульптуру, що є величезними шматками-блоками сіро-брудних відтінків з незрозумілого матеріалу в колючому дроті. Важко зрозуміти, яку саме думку автор хотів донести своїм твором. Незрозуміло чому адміністрація міста вирішила так «віддячити» людині, яка зробила великий внесок у розвиток туризму, і поставити жахливу скульптуру на загальний огляд. Можливо, вона повинна сказати: Приходьте, якщо ви багаті! У нас дуже високі ціни! З безкоштовного тут тільки вид на гори та блакитне море! Перевірте, чи достатньо грошей, щоб у нас відпочити! Інакше незрозуміло, як інтерпретувати статую, одягнену в колючий дріт.

 

Більш прихований глибинний зміст пам’ятника

Можливо, ми дивимося надто поверхово і є серйозніша застереження, де йдеться не про матеріальні речі, а те, що недоступне людському оку. Можливо, це є символом того, що на Лазурному березі все, що вам зустрічається, вигадане і не відповідає дійсності. Все це міраж, який був успішно створений діячами минулого, що жили ще у XIX-XX століттях. Французька Рів’єра – це оптична ілюзія, яка разом із майстерним обманом стала однією з найбільших вигаданих місць. Те, що тут гарні краєвиди, також приємний клімат, не могло стати причиною такої популярності. Регіон потребував, щоб його «наповнили начинкою», потрібна реклама та інвестиції від заможних громадян. Так з’явилися групи людей, кожен із яких займався своєю справою.

Діячі мистецтва, тобто різні поети, письменники та журналісти наповнювали ці береги властивим їм зараз шармом та загадковістю, що викликає непідробний інтерес читачів. За грошові вливання можна подякувати підприємцям, банкірам і навіть авантюристам.

Ну, і найголовніше, без чого не може існувати все у сучасному світі – реклама. Її забезпечили самі відпочиваючі, серед яких можна було зустріти найрізноманітніших представників суспільства. Відомі особистості, знаменитості, просто заможні люди – всі вони були метою цієї ілюзії, все створювалося для них. Адже недаремно говорить прислів’я: людина сама обманюватися рада.

Саме тому поруч зі скульптурою Стефана Льежара правдиво було б поставити табличку «Ласкаво просимо до нашого вигаданого світу Лазурного берега!» Але поки цього не сталося, нам залишається лише вкотре обговорити міфічну складову Французької Рів’єри.